Боротьба за мову

Заглиблюючись у питання боротьби українських письменників за українську мову, стає моторошно, важко на душі і страшно – з перших же результатів пошуку Google. Вони боролися не словом, не транспарантами на мітингах і не в цивілізованій дискусії. Вони боролися, віддаючи своє життя.

Лінгвоцид – це настільки трагічні сторінки історії українців, що їх важко осягнути розумом.

Якщо пошукати тільки суху статистику, вражають факти найбільш масового знищення українських письменників.

• 30 000 представників української інтелігенції були фізично знищені тільки за період так званого «розстріляного відродження». Це дуже приблизна цифра. Скоріше за все реальна – значно більша.

• З будинка «Слово», збудованого у Харкові в 1920-х роках кооперативом українських письменників, за кілька років було репресовано мешканців сорока квартир із шістдесяти шістьох – не тільки тих, хто там проживав, а й літераторів, які гостювали у колег.

• 3 листопада 1937 року на честь 20-ї річниці «великого жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком «трійки» розстріляно більше 100 інтелігентів, які своєю творчістю несли мову у світ.

За цифрами стоять люди, їхні долі. І головна ознака боротьби за мову для письменника – писати цією мовою, писати правду – і про витіснення мови зокрема. Мова збережена завдяки тому, що до нас таки дійшли їхні твори. Однак кожен із письменників, який відстоював своє право писати рідною мовою, постраждав за це.

Тараса Шевченка – арештовували, відправляли в заслання. Василя Стуса засудили до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де він і загинув. Василь Барка пережив голодомор, однак описати свій досвід у книзі «Жовтий князь» зміг тільки емігрувавши до США. Іван Багряний — пережив репресії 30-тих років. У 1945 році змушений був емігрувати в Німеччину, де написав і видав роман «Сад Гетсиманський», в якому описав весь жах власного досвіду. Улас Самчук творив у еміграції — його роман «Марія» був першою книгою про голод українського селянства після революції 1917 року, геноцид української нації. Крім фізичної розправи, літераторів-борців за українську мову карали й тим, що забороняли їхні твори. Більшість із них стали відомі широкому колу читачів тільки після здобуття Україною Незалежності.

За написання книжок українською письменників репресували, замовчували, критикували, арештовували, розстрілювали. У літераторів був невеликий вибір: вони часто накладали на себе руки (як Григір Тютюнник, для якого страшнішою від голоду і нестатків стала цензура і критика, Микола Хвильовий, який застрелився на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції), потрапляли у концтабори (як Остап Вишня чи Борис Антоненко-Давидович), емігрували (як Євген Маланюк чи Володимир Винниченко) або ж ламалися і писали  тексти, що прославляли партію (як Павло Тичина  чи Микола Бажан).

 Від більшості біографій українських письменників, які мусили боротися за мову, волосся стає дибки. Але в усіх є спільна віха. Вони всі перемогли.

Вони всі – переможці у боротьбі за українську літературу, за українську націю, за українську мову. Жахливо дорогою ціною, але вони вибороли українську книжку для всіх українців. У більшості країн світу нині є можливість читати, купувати, дарувати і писати книжки українською.

І у вдячність за цей трофей лишається тільки спрагло і жадібно ним користуватися.