Ніхто нас тут не знає, і ми – нікого

Відгук Ярослави Стріхи

Маленька і справді, як і анонсовано, дуже цілісна збірка, подекуди дуже наративна, подекуди з перетіканням персонажів чи мотивів із вірша в вірш (голка, віолончель). Про всі структури виключення й неналежності, які оприявнюються під тиском насильства (від паспортного контролю й кордонів, які “війна припливом берег їм підгризає”, до крові – недостатньо червоної, недостатньо блакитної, недостатньої для безпеки чи остаточного доказу належності). І тільки загублений “ключ, пірнувши в сніги, / мріє, що на весну проросте залізницею” – те, що створене, аби відділяти й оберігати, мріє перетворитися на те, що зшиває простір докупи.